1.
Добрий день, шановні краяни! Сьогодні ми проводимо
вечір-зустріч із Іваном Федосійовичем Чайкою істориком,автором роману « Дзвони
над Лютенькою», який завітав до нашого
Зіньківського краю.
2.
Хто він, звідки родом, які його літературні здобутки,
скажете ви? Іван Федосійович Чайка – вчитель історії із села Лютенька
Гадяцького району, яке з давніх давен пролягало біля блакитної стрічки старого
Псла, десь за 25 кілометрів від райцентру – Гадяча.
1. З далеких глибин
лютенської землі сягнуло коріння роду Чайки І.Ф. Тут з давніх давен жили його
прадіди, батьки. Тут 21 листопада 1945 року в сім’ї простих колгоспників
народився другою дитиною.
2. В 1964 році закінчив
середню школу і вступає до Полтавського сільськогосподарського інституту, який
успішно закінчує. Одержавши фах агронома, розпочинає свою діяльність у місцевому
колгоспі.
1.
Щоденно радів і гордився дбайливими господарськими руками
рідного села. У кожне пшеничне стебло вкладав свою енергію, свою любов до
землі. А ввечері багато читав історичних прозових творів.
2.
Історія рідного краю, рідної держави вабила юнака і тому,
мабуть, Іван Федосійович вступає до Полтавського педагогічного інституту в 1979
році, який успішно закінчує. За фахом – вчитель історії. Йде до школи викладати
історію. Його призначають до Лютенської восьмирічної школи. У 1980 році йому
довірили посаду директора середньої школи.
1.
Історія – це і професія, і захоплення, і зміст життя
Івана Федосійовича. Бажання самому усвідомити і передати дітям мрії, прагнення,
характер дідів і прадідів не залишають його усе життя. Так народжується багато
історичних статей про минуле нашого краю, які друкувались в районній газеті.
2.
Так з’явилась у 2001 році книга «Дзвони над Лютенькою»,
що свідчить про літературний талант Івана Чайки. Про що ж ця книга? Про
трагічну долю українського народу в 20-ті роки, що пов’язана з становленням більшовизму, характеризується
істориками як розселянюванням. Як могло
статися так, що багатовікова хліборобська праця втратила націнніше – історичний
до генетичного зв'язок із землею? З чого все почалося? Невже український
селянин, чиє життя від діда-прадіда було підпорядковане хліборобському циклу,
чиї свята від народження до смерті неодмінно повязувалися із землею і хлібом,
міг так швидко так швидко і покірно поступитися усім цим новій владі. Впродовж
десятиліть кожен вдумливий читач, хто цікавився історією, відчував брак правди.
1. Головним героєм книги
виступає отаман Леонтій Христовий. В романі події розгорталися від Бірок до
Куземина. Ці події суперечливі, неординарні, їх по-різному трактують історики.
2. «Доля! Вона кожного
веде своїми потаємними лабіринтами, і годі силкуватись відгадати, які життєві
викрутаси можна чекати від неї. Кого і де вона приголубить, а іншого в такий
вир кине, що здавалося витримати такого нікому не під силу…» - пише Іван Чайка
у книзі «Дзвони над Лютенькою». Його головний герой – Христовий – витримав
випробовування долі. За одну ніч його перевели з кабінету голови ПовітЧК до
«холодної». Із великого начальника він перетворився в маленького арештанта.
1. За агентурними даними
радянської військової розвідки Леонтій Христовий був середнього зросту,
красивий брюнет, по характеру – енергійний, досить самолюбивий, сміливий. Його
батько, Остап Никифорович Христовий, мав близько 70 десятин землі та власний
магазин. Сім’я Христових походила з давнього козацького роду.
2. Три четверті мешканців
села Лютенька були свого часу козаками. І той козацький дух вольниці літав над
лютенськими лісами. Він жив у народній пам’яті, у крові і жилах козацьких
потомків, аби з новою силою вибухнути в годину української революції 1917-1920
років.
1. Ми досі ще мало знаємо
про той час – про те, як українське селянство піднялося відстоювати свою волю
під проводом лютенчанина Леонтія Христового. Тим ціннішими і потрібнішими є
правдиві документальні та художні розповіді про спалах селянських повстань у
1920-х роках.
2. Він любив свій край,
батьківський хутір. І не даремно, тільки приліг на застеленого сіряка, на
пахучому сіні, як перед ним уві сні попливли знайомі картини: «Левко біг
знайомою толокою до скошеної нивки жита чи ячменю. Потім вмостився на крайньому
полукіпку горілиць, спостерігаючи, як високо в небо злітав сорокопуд. Він
прорізав небесну голубінь своїми крильми прямо над Левком. Снопи солодко пахли
свіжоскошеною соломою, а птах над ними злітав все вище і вище….
1. Давно минули ці
щасливі дні. Час поспішає кудись, пише автор книги, як ці коні, що везуть Левка
під пильною охороною, із зав’язаними руками на розправу до повіту».
2. Даємо коротку
історичну довідку про Леонтія Остаповича Христового, одного із визначних
керівників селянського повстанського руху на Полтавщині. «В роки Першої
світової війни Леонтій Христовий служив у кавалерійському полку, а коли
повстала Українська Народна Республіка став півсотенним командиром
комендантської сотні в місті Зінькові. Деякий час перебував на нелегальному
становищі і був учасником проти більшовицького підпілля. На початку травня 1920
року Христового чекісти заарештували, але по дорозі до гадяцької в’язниці він
втік і почав готувати повстання».
1. Поштовхом до
селянського повстання стало пограбування жителів Лютеньки більшовицькими
продовольчими загонами, які будь-що намагалися забрати хліб у селян для
«голодуючої Півночі». Іван Чайка у книзі «Дзвони над Лютенькою» пише «люди
ховались по домівках, закопували і приховували збіжжя, а селом нишпорив продзагін.
Продрозверстківці ласували салом, яйцями та іншими продуктами, що потрапляли їм
до рук. Вони не розминались з самогоном, паляницями, одягом. Вантажили знайдене
зерно, забирали корів і свиней в доведених до відчаю селян. На брички брали
полотно, прядиво, рядна. Все, що потрапляло на очі, ставало власністю
продзагону… Для наведення більшого страху на селян у волості в «холодну»
закрили кількох заложників…».
2. «Навколо буяв зелено
косий травень. Він поволі полонив зморену нелегким весняним засівом Лютеньку. В
її садах давно вже відцвіли груші і вишні, а за ними і яблуні. А сьогодні вже
поодинокі акації засніжились білим цвітом. Ще день-два – і розіллються духмяні
пахощі довкілля, забринить в колючих вітрах неповторна бджолина пісня».
1. «Навколишні ліси і садочки
біля хат вечорами заходилися невтомними соловейками, яких марно намагалось
перекричати багатоголосе птаство. І від того ліс вирував, як пташиний ярмарок…
- читаємо ми. Та заклопотані лісовики уже давно звикли до цієї краси і майже не
помічали чарівного пташиного весілля, поринаючи в свої буденні справи. Поява в
селі продзагону додавала турбот хлопцям. Христовому майже щогодини доповідали
про те, що діється в селі. З тих повідомлень він зрозумів: виступати треба
негайно».
2. «Значить виступаємо, і
як можна раніше, щоб застати їх сонними, зненацька. Вночі не треба, бо вони на
сторожі. Найкраще тоді, коли почнуть просипатися і повилазять на подвір’я
волості. Ось тоді і вдаримо з трьох сторін, щоб вони не знали, в який бік
кидатися. Доки розберуть, що до чого, буде пізно, - пояснював Христовий».
1. «Перші успіхи
лютенських повстанців сприяли припливу в загін усе нових і нових добровольців.
Були серед них такі, що хотіли помститися червоним, інші – заховатися від
набору в армію і продрозверстки. Так, в загоні почали з’являтися люди з
навколишніх сіл і містечок, на відміну від попередніх, з ідейних міркувань.
Здебільшого це були представники інтелігенції, які давно запримітили в діях
більшовиків прагнення тримати міцніше українців «під каблуком».
2. «Левко… знайшов нове,
більш зручне місце для загону і його штабу. Це була територія урочища Загатки.
Там, на площі більше 5 десятин, знаходився молодий соснячок його батька.
Христовий розпорядився перенести штаб загону саме до нього. Нове місце, зі
стратегічної точки зору було дуже вигідним для повстанців…».
1. «Воно знаходилося
ближче, ніж за дві верстви від центру села. З двох боків були розміщені болота
і саги, які служили серйозною перешкодою для несподіваного оточення повсталих.
Далі на південь простягнулися просторі зелені луки, що лежать між Пслом і
урочищем Галатівщина аж до Млинів, а в протилежному напрямку вони густо
вкривались невеликими гайками та зарослями кущів гльоду і ліщини до самого
Безвіднянського лісу…».
2. «Ох і пруть красні.
Краю не видно, - мовив стиха Хилаєнко, спостерігаючи за нескінченною колоною
карателів, що накочувалася широкою вулицею до центру села. Нехай сунуть, як
коноплі на терницю, виб’ємо з них цуру, - гнівався Христовий, що стояв поруч за
високим тином, спостерігаючи, як перші вози і вершники почали зупинятися біля
управи».
1. «Христовий уважно
оцінював те, що творилося перед волостю. А там, на широкому майдані, все
захрясло від великого скупчення возів, людей і коней, які не встигали звільняти
місце прибуваючим. Вершники нарешті всі спішилися, даючи перепочинок коням
після тривалої дороги. Частина червоних була біля волості, інші відпустили
коней по городах. Починайте хлопці, - наказав Левко».
2. «Несподіваний залп, що
гримнув від ярмарища, сколихнув центральний майдан села. Він заворушився
незліченним мурашником людей, які почали відступати назад вулицею до річки, але
там їх зупинив другий загін, де засіли хлопці сотні Скаженика….».
1. «В Лютеньку
продовжували прибувати все нові групи й окремі повстанці зі своєю зброєю і
кіньми.
«Матінко рідна! Кого я
бачу! Яким вітром тебе занесло сюди, Пилипе? – першим вигукнув Левко. А всі
вітри зараз, Леонтію, дмуть зі сходу, - неоднозначно прошепотів на вухо
Христовому гість… Це був давній товариш по службі в Зінькові – Пилип Масюта».
2. «Він виділявся не тільки
козацькою вродою, а й надзвичайною хоробрістю, мав важку несхибну руку і різкий
голос. Таким його знав Христовий ще з кавалерійських баталій. У царській армії
Пилип був підстаршиною, а в червоних вони служили разом з перших днів. В кінці
1919 року Масюта втік із Зінькова і згодом організував повстанський загін в
Грунських, Куземинських та Більських лісах за 25 верст від Зінькова. І ось
сьогодні, подолавши далеку дорогу, привів до Лютеньки більше сотні своїх
козаків, бо вважав, що колись правнуки спитають, де ж ви були, сини козацькі,
як нашу Україну колесували!».
1.
«Воювати гуртом треба, бо кожен сам по собі, вважай, що
ні грач, ні помагач. Тож приймай моїх козаків у своє військо, не пожалієш,
сказав Масюта… Другу причину свого приходу сюди знав тільки він сам. Йому давно
вже приглянулась сестра Левка Христового – Наталка. Вперше зустрів її рік тому,
коли завітав у гості до товариша в Лютеньку під час служби в Зінькові. З того
дня Пилип не знаходив собі спокою. Тепер у нього була добра нагода: воювати з
червоними і бути поряд з дівчиною, яка непрохано зайшла в серце назавжди».
2.
«Наталя була гордістю загону, хоча й рідко з’являлась
серед повстанців. Сестра Левка Христового була ще зовсім юною, їй тільки через
місяць мало виповнилось 17 літ. «Ось що поробила з тобою доля, Пилипе, - думав
він, прислухаючись до таємничого нашіптування сосен, - взяла й кинула тебе між
двох вогнів. Вогонь кохання спопеляв хоробре козацьке серце, а полум’я війни
знову зажерливо зазіхало і на неспокійну Пилипову душу, і на його палку та щиру
любов».
1. «А партизанське життя
повстанців гортало далі наступні сторінки календаря 1920 року. Поряд із
чоловіками в загоні радощі і незгоди ділили і жінки. З утворенням госпіталю їх
ставало дедалі більше».
2. «Селянські повстання розгорталися
по всьому повіту. Вони охопили навіть хутори Вейткалівку, Новоселівку, Кулеби
та інші. У північних волостях діяв великий загін, ватажками якого були Коваль і
Крупський. Вони завдавали клопоту червоним не менше, ніж Христовий зі своїми
хлопцями».
1. «Цю обстановку Христовий
вирішив використати для активних військових дій за межами села Лютенька. Йому
принесли відомості про те, що червоними продрозверстківцями на складах Зінькова
зібрано багато хліба та іншого збіжжя і майна, яке великими партіями вивозять
до найближчої залізничної станції – Гадяч по Веприцькому шляху. Валки підвід
назад до Зінькова повертаються також навантажені одержаним на станції добром».
2. «Про план походу на
Зіньківський шлях доповідав начальник штабу: «Виступаємо завтра пізно ввечері,
щоб опівночі дістатися шляху і зайняти вигідні позиції до світанку. – говорив
Пошивайло. Думаєм для початку виставити дві сотні. Спробуємо нашу кавалерію – і
частину хлопців з сотні Галагузи і Скаженика. Ми думаємо так: доки наші верхові
будуть ганятися за охороною, піхотинці повинні захопити всі вози і правити куди
слід».
1. «Кінний загін незабаром
уже був готовий до походу. Вершники вишикувалися на піщаному пагорбі за
сосняком. До них один за одним приєднувалися вози. Коні нетерпляче гребли
копитами сухий пісок. Загін завмер в очікуванні команди. Рвонулися з місця коні
і зникли в куряві десь за Паничевим озером і Коноплянкою…».
2. «За кілька хвилин
дорога загуркотіла возами, попереду яких, ліниво похитувалися в сідлах десятків
зо три вершників. Вони повільно віддалялися від Христового до краю лісу.
Скільки їх? 16 проїхало, краю не видно.
– шепнув йому Хилаєнко, ніби здогадуючись, що хвилювало зараз Христового. Видно
велика валка, чи охопимо всю? 33 підводи, а краю все не видно, продовжував
рахувати Хилай. І всі з мішками. Невже зерно везуть до Зінькова? – подумав
Левко і тут же заперечив сам собі: не може бути!»
1. «А підводи все
виринали з темного проділу лісу і, здавалося, їм не буде кінця. Христовому
розвідники повідомили, що обози нараховують до 50 бричок. Місце в засідці
розраховано возів на 40, резерву замало – це викликало побоювання в отамана.
58. – почув він голос Галаги».
2. «Після короткої
сутички червоні залишились без командира і почали спішно здаватися переважній
силі повстанців. А отаман із хлопцями вже скакав шляхом, обганяючи вози,
захоплені повстанцями, на ходу віддаючи короткі команди. Треба було поспішати.
Незважаючи на раптовий удар загону Христового, кільком червоним вершникам
вдалося втекти в ліс, і вони могли швидко сповістити про те, що сталося в
Гадяч. Тому тих, кого захопили в полон, вирішили відпустити, а коней, сідла і
зброю вершників та їздових забрали з собою».
1. «Обоз, навантажений
сіллю і лише кілька мішків – з цукром. Ну що ж – сіль, то й сіль. Колись повезе
і в зброї; думав отаман, проводжаючи очима останні підводи. Оце насолимо ми,
Остаповичу, красним. – відгукнувсь Хилаєнко. І що з цим добром робити будемо? –
запитав він отамана після паузи. Будемо ділити здобич, хлопці, - мовив він,
коли зібралися всі. Думаю, по котьолку на двір вистачить. Швиденько розвозьте
вулицями, а решту засиплемо в ями – про запас. – наказав отаман. Та дивіться
мені, щоб усім порівну, чиї б там двори не були. – гукнув він навздогін
повстанцям».
2. «Того дня в лютенчан
було свято. У тяжкі воєнні роки сіль – рідкий гість у їх оселях, а в деяких
сім’ях місяцями не бачили її, і раптом такий подарунок випав для кожного двору
цього липневого ранку».
1. «А Христовий тим часом
особисто збирався зустрітися з повстанцями села Бірки Зіньківського району. Їх
загін, як і раніше, базувався в Безвіднянському лісі – неподалік від хутора
Царівки. 30 липня у п’ятницю від Загатки до Бірок відбув загін кавалеристів».
2. «Дорога піднімалася
все вище на верх Безвідного. Згодом за невеликою смужкою рідкодуб’я завиднівся
молодий сосняк – то дуб Вишниківський ліс. У ньому діяв загін Мандика. Про це в
Лютеньці знало багато людей».
1. «Мандик побачив, як до
нього просікою, в супроводі своїх бірківських охоронців, наближався Леонтій
Христовий. Вродливий, бісова душа. Як я міг забути таке обличчя! Майнула думка
в голові Максима, доки їх розділяла майже сотня кроків. Тої ж миті він почув
знайомий голос: доброго здоров’я давнім знайомим! Радий бачити тебе в своїх
покоях, Леонтію, - в тон йому відповів Максим, тиснучи гарячу руку гостя. У
красивому куточку ви тут влаштувалися! Не те, що в нас – комарі та болото, -
розглядав бірківський табір Христовий. Через те ви там і не дрімаєте, а ганяєте
красних, як бідних зайців. Мої хлопці, як зачули, що ви там витворяєте, не
дають мені спокою: «веди нас на Бірки і кришка!». Куди ж я вас поведу, хлопці,
кажу їм, як патронів майже по одному на брата. За нашу зброю соромно людям
зізнатися. – розповідав Мандик».
2. «Я так думаю, якщо ми
лісовики одного лісу, то чого нам сидіти в протилежних його кутках. Якщо у нас
один противник, то чому ж нам воювати нарізно, і, нарешті, добрі сусіди повинні
жити дружно. Ось чого ми сюди завітали. Після таких слів, спробуй не
погодитися. – сказав Мандик. Можеш вважати, що ми з вами, Леонтію».
1. У серпні 1920 року
Нестор Махно зустрічається у Лютеньці із отаманами Христовим і Масютою та
козаками кошового загону. Христовий одержав від Махна більше 200 гвинтівок, 4
тачанки з кулеметами та кілька бричок патронів. А ще Нестор Махно видав Леонтію
Христовому мандат на формування Особливого загону Повстанської армії України.
2. Як пише в газеті «Зоря
Полтавщина» за 19 липня 2011 року Віктор Ревегук, кандидат історичних наук,
доцент кафедри історії України Полтавського педагогічного університету імені
В.Г. Короленка у серпні 1920 року повстання під проводом Леонтія Христового
досягло найбільшого розмаху. В одному із листів до більшовицького керівництва
Гадяча він писав: «Зв'язок із рештою повстанських загонів на території шести
повітів я маю, і вони повністю у моєму підпорядкуванні».
1. Згідно з даними
радянської військової розвідки сили повстанців становили 13 тисяч чоловік, але
їм бракувало військової дисципліни, набоїв і вогнепальної зброї. Документи
свідчать, що селяни охоче підтримували повстанців, які захищали їх від пограбувань
продзагонами і терору ЧК
Любов до рідного краю –
споконвічна тема нашої літератури. І це закономірно, бо ж синівська відданість
рідній землі, що тебе народила, рідному народові, який тебе виростив,
притаманна кожній людині, яка має в грудях гаряче серце. Про ці благородні
почуття схвильовано і розповідають нам сторінки книги Івана Чайки.
Художньо-документальний
твір «Дзвони над Лютенькою» - це сміливий виклик часові як для новачка на ниві
красномовного письменства. Шановні присутні в цьому залі! Запрошуємо вас до
діалогу з автором книги.
1. Шановний Іване
Федосійовичу! Вам, напевно, було непросто реалізувати задум майбутньої книги.
Про це ми вас і попросимо розповісти.
2. «Твір «Дзвони над
Лютенькою» має чимало достоїнств, серед яких – документалізм, багатюща народна
мова, унікальна топоніміка, а головне – правдиві історичні колізії» - так пише
Тетяна Дениско про свої враження від роману. Де і як ви черпали цей матеріал?
3. В
художньо-документальному творі багато історичних постатей, зокрема, Нестор
Махно, Борис Пошивайло, Порфеній Галагуза, Леонтій Христовий, які брали участь
у цих повстаннях. Можливо ви розкажете те, що не увійшло до твору. Але вам
вдалося знайти документи про них у архівах. Розкажіть про це детальніше.
4. Читаючи книгу,
відчуваєш, що вона написана на фактичному матеріалі, пов’язаному із нашим
краєм. Де і як Ви черпали цей матеріал?
5. Крім роману «Дзвони
над Лютенькою» чи є у Вас ще твори, які Ви написали? Чи є роман єдиним твором?
6. Текст роману іскриться
назвами сіл, хуторів, кутків, урочищ, лісів, вибалків, левад, річечок, озерець,
криниць, джерел. Чого тільки варта одна назва – Дівочка – джерельця, котре
щороку переходило з місця на місце, немов ховаючись від людей, як соромливе
дівча. Де Ви черпали цей матеріал?
7. Текст також
пересипаний прислів’ями, фразеологізмами, які побутують у Лютеньці. Ви їх
збирали і записували від старожилів?
8. Без сумніву, твір
цікавий для істориків, краєзнавців та широкого кола любителів історії рідного
краю. На Вашу думку, Іване Федоровичу, чи задоволені Ви самі цим виданням? Чи
все, що хотіли сказати, вмістили у цю книгу. Які Ваші мрії на майбуття?
Тож, шановні читачі,
любителі історичних творів! Знайомтесь із книгою «Дзвони над Лютенькою» і
відкривайте для себе ще одну сторінку історії, ще одну білу пляму
народознавства та краєзнавства.
Список літератури
1.
Дениско, Т. Правда про отамана Христового і повсталу
Україну: презентація / Т. Дениско // Зоря Полтавщини. – 2004. – 9 квітня. – С.
6.
2.
Ревегук, В. Отаман Христовий має дружню підтримку
населення… / В. Ревегук // Зоря Полтавщини. – 2011. – 19 липня. – С. 2.
3.
Чайка, І. Дзвони над Лютенькою: роман. – Гадяч: Вид-во
«Гадяч», 2006. – 438 с.
Підготувала: Заввідділом
обслуговування Зіньківської ЦРБ Л.М.
Колоша
| 
