Найдавніше відоме поселення на території району виявлене біля села Глинського, в урочищі Чернецьких Буграх. Воно відноситься до неолітичного часу (середина VІ – початок ІV тис. до н.е.). Є відомості, що неолітичне населення жило й на території сучасної Опішні та Зінькова.
На території Зіньківщини є значна кількість пам’яток скіфського часу, що свідчить про значне заселення території краю в даний період. Цьому сприяло виникнення на рубежі VІІІ – VІІ ст. до н.е. чи не найбільшого на той час у Східній Європі міста-держави – славнозвісного Більського городища (Гелон, за Геродотом).
За матеріалами розкопок у межах району можна зробити висновок, що всі поселення скіфського часу мали те чи інше відношення до давнього Гелона.
В VІІІ ст. на правому березі Ворскли виникає два поселення роменської культури: неподалік Глинського і біля Опішні. В центрі Опішні, в урочищі Городищі, розкопано 14 напівземлянок слов’янського поселення.
Залюднення краю було повільним через постійну загрозу з півдня. Кінець ХV – середина ХVІ ст. – час безперервних татарських нападів. Очевидно, значних постійних поселень, крім Опішні й Глинського, не було.
У 1569 році Зіньківщина разом з усім Лівобережжям входить до складу Речі Посполитої.
У другій половині ХVІ ст. зіньківські землі залишаються ще малонаселеними. В цей час згадується ряд уходів на Ворсклі (в межах району – Глинський і Псельський ухід).
У 1604 році поселення Зіньків одержує статус міста.
В середині ХVІІ ст. почав формуватися новий адміністративно-територіальний поділ на полки і сотні. У 1648-1649 роках існував Зіньківський полк (він же – Гадяцький). Потім Зіньківські землі були в складі Полтавського і Гадяцького полків. Десять років (1662-1672) існував і окремий Зіньківський полк. У цей час статус сотенних містечок отримують Бурків (Бірки), Грунь, Ковалівка, Опушне (Опішня), Куземин та ін.
На початку ХVІІІ ст. Зіньківщина стала ареною боротьби російських і шведських військ у Північній війні.
В другій половині ХVІІІ ст. сталися деякі зміни в адміністративно-територіальному устрої. У 1763 році в межах Гадяцького полку був утворений Зіньківський повіт, який мав значення судово-адміністративного округу.
Указом від 30 листопада 1796 року на Лівобережжі була утворена єдина Чернігівська (Малоросійська) губернія. В числі інших до неї увійшов і Зіньківський повіт, що мав на той час 55-60 тисяч населення.
27 лютого 1802 року Малоросійська губернія була перетворена на Малоросійське генерал-губернаторство з губерніями Полтавською та Чернігівською. У тексті указу Олександра І зокрема читаємо: “…вместо теперешнего уездного города Зенькова, по сообразности лучшего вообще всех уездов расположения, возобновить бывший прежде уездным же, а до того ещë Малороссийским полковым город Миргород с приписанием к нему повета и переведением туда из Зенькова уездных присутственных мест…”. Проте вже наступного 1803 року Зіньківський повіт було відновлено. Із утворенням повіту реформаторські зміни торкнулися його центру – міста Зінькова. Його зовнішній вигляд дещо змінився. Нова забудова міста розпочалася після 1805 року. Від напівкруглого центрального майдану пролягли адміністративні приміщення, зокрема для суду, казначейства, ратуші, думи та поштової контори. Тут же розташовувалися торгові ряди.
У селах і хуторах повіту на той час мешкало 42363 чол. До козацького стану належало 28723 душі. Поміщицьких селян – 10586 душ. Порівняно з іншими повітами губернії, кріпаків тут було найменше. Мабуть, тому Зінківський повіт вважався козацьким. Окрім поміщицьких селян і козаків, у цьому краї проживало 685 міщан, 2352 душі казенних, рангових та магістратських селян, 16 купців. Повіт об’єднував 12 волостей і одне староство.
Окрім Зінькова, на території повіту існували й інші значні населені пункти. Це зокрема такі містечка, як Опішня, Великі Будища і Грунь. Кожне містечко мало від 5 до 7 тис. чол.
У Зінькові було вісім церковних приходів. Всі храми були дерев’яні. У повіті служба Божа відправлялась у 59 церквах. Чотири з них – цегляні. У містечках Опішні, Великих Будищах, Груні було по три храми. В селі Чернечому Яру існував жіночий монастир, заснований ще в 1689 році.
На межі ХVІІІ-ХІХ ст. у Зіньківському повіті вже існував ряд державних і приватних підприємств. Переважна більшість була дрібними напівкустарними виробництвами з переробки первинної сировини. Значного розвитку на Зіньківщині набуло ремісництво. У містечках та селах повіту мешкало багато кравців, бондарів, чоботарів, іконописців, овчинників, шерстобитів, шапошників, шаповалів, ковалів, слюсарів, котлярів, пічників, колісників.
На початку ХІХ ст. Зіньківщина славилася своїми ярмарками. Ярмаркували в Опішні (4 рази на рік), Будищах (4 рази), Груні (3 рази), Куземині (3 рази), Ковалівці (3 рази), Бірках (2 рази) і т.п.
Зіньківщина поряд з іншими повітами відзначалась розвитком садівництва. У 1881-1883 роках Зіньківський повіт складався з 15 волостей. Даний адміністративно-територіальний поділ проіснував у практично незмінному вигляді до початку 20-х років ХХ ст. У 1880-х роках у Зіньківському повіті нараховувалось 390 населених пунктів.
Зіньківський повіт у другій половині ХІХ ст. був типовою аграрною “глибинкою”. Заводська промисловість була розвинута слабо (на початок ХХ ст. 400 робітників виробляли продукції на 170 тисяч карбованців), але значний розвиток мали промисли. Так, у Зінькові виробляли килими, в Груні – гребінці з рогу, Грунська й Куземинська волості славилися деревообробним промислом, у Великій Павлівці з коріння клена та липи робили винятково красиві люльки для куріння. Кустарними промислами займалися цілі сім’ї, передаючи з діда-прадіда майстерність нащадкам. Було чимало невеличких і більших цегельних заводів.
Чи не найбільш розвиненим був один з промислів – гончарство. Концентрувалося воно здебільшого в Опішні і довкола неї.
Але гончарським ремеслом займались не тільки в цьому мікрорегіоні. В цей час порівняно невелика гончарська громада мешкала у Зінькові.
Зіньків і Опішня були в числі лідерів губернії зі шкіряного й полотняного виробництва.
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. громадськість і органи місцевого самоврядування звертають увагу на стан розвитку сільського господарства й кустарних промислів. 1894 рік – засноване Зіньківське повітове відділення Полтавського товариства сільського господарства. У цьому ж році заснована Опішнянська гончарна навчальна майстерня Полтавського губернського земства;
У 1890 році в Зіньківському повіті значились 1 пивоварний завод, 2 цегляних, 62 маслобойні і 80 кузень.
Та все ж головним заняттям маси сільського населення було землеробство на власній і найманій землі.
В дореволюційний період у Зінькові були чоловіча й жіноча гімназії, а 1 липня 1906 року відкрилися дворічні жіночі педагогічні курси.
На початку ХХ ст. капіталістичний розвиток привів до появи на Зіньківщині підприємців і сільської верхівки, яка починала вести по-новому своє господарство. Чи не найвідомішим серед цього прошарку був зіньківський купець Воздвиженський (Воздвиженко).
Воздвиженський був сином бідного зіньківського міщанина, який торгував дьогтем. Завдяки природному хисту став знаним промисловцем. Спочатку звів цегельний завод, потім – олійниці, вальцевий млин. Згодом почав споруджувати багатоповерхові будинки у Зінькові, які збереглися й до цього часу. Мав власний кінний завод.
З 1900 року в повіті значно посилюється революційний рух.
У грудні 1905 року відбулися мітинги і в Зінькові. Про ці події писала тогочасна газета “Полтавщина”, а також В.Г.Короленко у відомій статті “Сорочинська трагедія”.
Почалися заворушення по селах. Зіньківський повіт у 1906 році був одним з таких, де селянський рух набув найбільшого розмаху.
Напередодні воєнних та революцій потрясінь Зіньківщина жила своїм тихим провінційним життям. Столипінські аграрні реформи сприяли появі великої кількості хуторів, а також призвели до розширення мережі дрібних переробних підприємств у повіті.
У 1914 році розпочалася Перша світова війна. Багатьох наших земляків було відірвано від землеробської праці. Імперіалістична війна поступово переходить у революцію і громадянську війну, події яких зачепили і наш край.
У жовтні 1917 року Тимчасовий уряд був повалений, у колишній Російській імперії почала утверджуватися радянська влада. Більшовики на місцях у більшості випадків були найбільш організованою і боєздатною силою. Вміло використовуючи невдоволення селянства аграрною політикою Центральної Ради, більшовицькі агітатори схиляли на свій бік частину пролетаризованих мас на селі. Цьому сприяли також німецька, а потім денікінська окупація, які пережив і Зіньківський повіт.
Із остаточним утвердженням радянської влади було впроваджено новий адміністративно-територіальний поділ.
Територія сучасної Зіньківщини була розділена між трьома районами: Зіньківський, Ковалівський, Опішнянський .
У 1932-1937 роках Зіньківський і Опішнянський райони перебували в складі Харківської області, у 1937-1941 роках – у складі Полтавської області.
У 1932-1933 роках Зіньківщина стала жертвою штучного голодомору.
Чи не в кожному селі і хуторі були жертви голодомору. Так, наприклад, у Морозах померло 20 чоловік. А сусідній мальовничий хутір Мала Човнова взагалі перестав існувати.
Чорною хмарою пройшли сталінські репресії 1930-х років над теренами Зіньківщини. Безліч сільської людності було репресовано як куркулів. Багато земляків арештували за політичними звинуваченнями. За фіктивними звинуваченнями було арештовано повний склад (10 осіб) Зіньківського аматорського гуртка бандуристів, відомості про яких безслідно зникли.
6-9 жовтня 1941 року фашистські війська окупували район. Вороги встановили жорстокий окупаційний режим. Але в умовах жорстокого терору населення не корилося ворогу.
6-19 вересня 1943 року частини 93-ї, 80-ї та 136-ї стрілецьких дивізій 52-ї армії звільнили район від німецьких військ. Випалену й пограбовану землю залишили після себе окупанти. Вони знищили 8252 житлових будинки, виробничих та культурно-побутових приміщень, вивезли 12530 голів великої рогатої худоби, 21 тисячу свиней. Всього завдано збитків на 1 млрд. 300 млн. карбованців у тодішньому обчисленні. На фронтах Великої Вітчизняної війни, у партизанських загонах і підпіллі загинуло понад 11 тисяч земляків. На каторжні роботи до Німеччини було вивезено 5487 чол.
З перших днів звільнення в районі розпочалася післявоєнна відбудова народного господарства .
На межі 1950-х -1960-х років керівництво району звертає особливу увагу на розвиток сільського господарства. Показники врожайності за 1959 рік перевищили числа всіх післявоєнних років.
У 1962 році відбулось об’єднання Зіньківського і Опішнянського районів.
До 50-річчя радянської влади у Власівці спорудили міжколгоспний будинок відпочинку на 320 місць. У 1970 році Власівський санаторій “Сосновий бір” прийняв перших відвідувачів.
У цьому ж році з прокладання підвідних газогонів почалася газифікація району.
У 1986 році за ініціативою О.М.Пошивайла був утворений Опішнянський музей гончарства. У 1989 році його реорганізували в Опішнянський музей-заповідник українського гончарства. Пізніше тут створили інститут керамології – унікальну не тільки на теренах Полтавщини, а й усієї України наукову установу.
Багато юнаків – уродженців Зіньківщини служили в складі “обмеженого контингенту” в Афганістані. Не повернулися з афганської війни опішнянин Губарь Олександр Володимирович та Канівець Іван Дмитрович із Заїченець. На їхню честь були названі вулиці в рідних селах, встановлені меморіальні дошки.
Тепер Зіньківський край упрягся в розбудову нової своєї суспільної формації і знову на марші, але вже під рідну національну мелодику. Як і всі його сусіди-побратими, йде він до ринкових стосунків, за котрих має восторжествувати давно забута справедливість: кожному свій талан.
Незважаючи на кризу 1990-х років, соціально-економічний розвиток району дає підстави сподіватися на краще. Успішно розвиваються деякі промислові підприємства. Починаючи з 2002 року, розпочалося певне збільшення обсягів випуску промислової продукції.
У вересні 1990 року була створена районна організація Української селянської спілки. Її головою став В.М.Андрущенко. А вже на початку 1991 року на Зіньківщині з’являються перші фермерські господарства. Одними з піонерів фермерства стали М.В.Івахненко з Батьків та В.А.Педик з Дейкалівки.
У першій половині 1991 року Зіньківщина жила в атмосфері тривожного очікування незалежності, змін в економіці, соціальній сфері, культурі.
24 серпня 1991 року Україна стала незалежною державою, а 1 грудня цього ж року був проведений загальноукраїнський референдум одночасно з виборами Президента України. Ствердну відповідь на запитання про існування Української держави дали 96,54 % зіньківців із тих, хто голосував.
У 1991 році наш край відвідав славетний земляк Дмитро Нитченко, автор книги “Від Зінькова до Мельборну”. Гість побував у Зінькові та рідних Лютенських Будищах.
У вересні 1999 року в Зінькові побували представники ООН. Гості виступили з програмою підтримки жінок-фермерів в Україні. Гаряче підтримала пропозиції гостей Г.П.Скарга – голова ради жінок-фермерів. З її ініціативи відбувалися різні семінари і лекції для фермерів.
Багатою на події була й опішнянська земля. Влітку 1999 року тут відбувся традиційний симпозіум гончарства. Цього року на гончарське свято прибуло рекордне число гостей. Художники-керамісти представляли усі етнографічні регіони України. Створені ними композиції й досі прикрашають подвір’я Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішні.