Видатні особистості зіньківського краю

Щедра обдаруваннями наша рідна зіньківська земля, не злічити видатних людей, що родилися, походили, чи якимось іншим чином пов’язані з нашим краєм. Багатьох з них ми знаємо, чимало з них працюють і живуть нині, поряд з нами. Але є без ліку таких, про яких майже нічого не відомо, та їхній вклад у розвиток Зіньківщини є чималим. Особливо це стосується тих, хто жив у відносно віддаленому минулому. Декому з них не пощастило – бурхливі обставини ХХ століття поставили «табу» не тільки на окремих персоналіях, а й на цілих родинах, суспільних станах та їх представниках.

Анисимо-Яновський Петро Йосипович (1770-17.12.1809) – син священика, з дворян містечка Груні Зіньківського повіту. Служив лікарем на флоті, помер від чуми. Перклав з французької твір «Анастазіс, або обов’язок попереджувати погребіння живих».

Богомолець Софія Миколаївна (дівоче прізвище – Присецька, 27.09.1856, містечко Ковалівка Зіньківського повіту – 11.01.1892, Нижня Кара на півночі Західного Сибіру) –українська революційна народниця. Походила з дворянської сім’ї. Вела народницьку пропаганду на Дону, потім на Харківщині, звідки її вислали в Полтавську губернію під нагляд поліції. У Лук’янівській в’язниці в Києві народила сина О.О.Богомольця – майбутнього радянського патофізіолога, Героя Соціалістичної Праці. Дорогою на каторгу спробувала втекти (1882). За втечу й протести проти сваволі тюремної влади Софії Миколаївні додали ще 8 років каторжних робіт. Померла від сухот.

Бразоль Григорій Євгенович (1851 – після 1916) – останній предводитель дворянства Зіньківського повіту (з листопада 1892). 1878-1885 – дільничний суддя, голова з’їзду в Охтирському повіті, де з 1885 по 1892 був предводителем дворянства й почесним попечителем Охтирської класичної гімназії. Попечитель Зіньківської жіночої прогімназії. Дійсний статський радник. Із 27 червня 1909 – Камергер; це був перший в історії Полтавської губернії випадок, коли предводитель повітового дворянства отримав звання Камергера.

Бразоль Євген Григорович (1799-1879) – губернський предводитель дворянства (1844-1847). У 1819-1829 – на службі в кінноєгерському полку в чині юнкера, потім – поручика. 1834 – помічник директора удільного землеробського училища, за рік – почесний наглядач Зіньківського повіту. Віце-президент губернського попечительного комітету в’язниць, почесний попечитель полтавської гімназії. У 1841-1844 – Зіньківський повітовий предводитель дворянства.

Бразоль Лев Євгенович (20.02.1854, с. Мала Павлівка Зіньківського повіту – до 20.01.1927, м.Париж) – учений-медик. Після закінчення харківської гімназії 1871 року вступив до медико-хірургічної академії. Із 1877 року служив армійським лікарем. Потім відряджений на фронт російсько-турецької війни. 1886 року звільнений зі служби. Із 1884 року – доктор медицини, з 1890 року – засновник Петербурзького товариства лікарів-гомеопатів, перший лікар-гомеопат у Росії. Написав близько десяти наукових праць.

Бразоль Сергій Євгенович (27.09.1851, с. Мала Павлівка Зіньківського повіту – ?) – громадський діяч. Закінчив Харківський університет. Служив у Департаменті землеробства й сільського господарства. 1876 року – у відрядженні на міжнародну виставку в Філадельфії. 1877 – у діючій армії як уповноважений Головного управління Червоного Хреста. Зіньківський повітовий (1886-1892), полтавський губернський (1892-1907) предводитель дворянства. Із 1906 року – гофмейстер Двору.

Бразуль (Бразул) Василь Трохимович (1723, м. Гадяч – 1804 (1805?), с. Мала Павлівка Зіньківського повіту) – грунський сотник. Походив із роду молдавських дворян. Брав участь у турецьких походах, займав ряд посад у Гадяцькому полку, значковий військовий товариш, пізніше – бунчужний товариш. За 12 літ сотництва проявив себе як умілий адміністратор та господарник. Із 1782 по 1785 рік працює суддею новоствореного Зіньківського повіту. Із 07.02.1785 року – колезький асесор, виходить у відставку 1790 року, бере участь у відкритті Чернігівського намісництва 1782 року. За ним числиться 2 винокуренних заводи, 95 душ кріпосних обох статей у містечку Грунь та в Комишах 25 (1803 рік).

Бразуль Григорій Васильович (?-?, містечко Грунь Гадяцького полку) – син Василя Бразуля, батько Євгена Бразоля. Дослужується до дійсного статського радника (чин генерал-лейтенанта ). Голова губернського Цивільного суду.

Гаєвський Степан Лукич (28.11.1813, с.Ступки – 26.01.1862, поблизу м. Зінькова) – український письменник, походив із дворян. Закінчив Зіньківське повітове училище, Полтавську гімназію, Харківський університет, у якому одержав срібну медаль; працював як урядовець, будував, зрештою став столоначальником; у вільний час читав і сам писав вірші. 1835 року видав збірку віршів, здебільшого перекладних. Із 1838 року вчителював у Харківських гімназіях, аж доки вийшов у відставку 1853 року. До його прозаїчних творів критика поставилася негативно, проте Гаєвський не кидав писати. Написав кілька повістей: «Своя сім’я», «Вистава у старовинному театрі» та комедію «Учітель-бурсак». З історико-етнографічних розвідок до нас дійшли: «Про дідів і бабів», «Про українських чумаків», «Спогади про Україну», «Опис Зіньківського повіту Полтавської губернії» тощо.

Говтвань Семен Павлович (?, м.Зіньків - ?) – український лірник кінця ХІХ – початку ХХ ст. О.Сластьон записав від нього думу «Про бідну вдову і трьох синів». Виконував українську народну пісню «Сирота» та ряд інших.

Затворницький Петро Прокопович (?, с.Дейкалівка – 25.01.1912, с.Дейкалівка) – протоієрей, меценат, філантоп. Син дейкалівського священика. Вчителював у дейкалівському приходському училищі. Пізніше переміщений священиком у Свято-Духівський собор Ромен. Був міським благочинним і соборним протоієреєм Зінькова. До смерті жив у Дейкалівці, де активно займався закриттям шинків, чим викликав нерозуміння деяких прихожан. У рукописах залишив праці «Тверезість – шлях спасіння», «Пастирський голос». Здійснював паломництва на Близький Схід, святі місця. Заповів величезні земельні ділянки та доходи з них Православному Палестинському товариству, відписав своє нерухоме майно в Криму та гроші для різних релігійних організацій.

Захарченко Йосип Іванович (1837, с. Галійка – 24.03.1894, м.Зіньків). Із поміщицької родини. Закінчив Київський університет. Писав українською й російською мовами. 1862 року опублікував у Києві книгу нарисів «Козак і Ганнуся». У жанрі байки розробляв соціальні мотиви, питання культури та освіти. У літературній спадщині Захарченка чільне місце займають драматичні твори на теми з життя різних верств українського суспільства. Окремі п’єси заборонялися цензурою. Працював у жанрі драми, створив сатиричний твір «Кора», кілька п’єс і побутові комедії: «Кохання бере своє», «Не теє», «Скількт плачу Фтита наробила», «Перепел, або Таки добилася свого», «Лія».

Клунний Петро Михайлович (11.01.1874, м.Зіньків – після 1908) – фельдшер, педагог, публіцист. Автор ряду публікацій у часописах «Русская школа», «Журнал учащихся». Його доповіді були надруковані в «Працях першого всеросійського зїзду вчителів». Тематика публікацій – реформа вищої освіти, проблеми педагогіки й т.п.
Ковалик Сергій Пилипович (13(25).10.1846 – Зіньківський повіт – 26.04.1926, м. Мінськ) – революційний народник. Онук зіньківського козака. 1869 року закінчив Київський університет. Один з ініціаторів «ходіння в народ». 1872 року в Мглинському повіті Чернігівської губернії проводив пропаганду серед селян. 1874 року організовував гуртки народників-бакуністів у Києві, Харкові, Москві, в селах на Волзі. У липні 1874 року був заарештований у Самарі. За «процесом 193-х» (1977-1878), засуджений на 10 років каторги, яку відбував у Петропавловській фортеці, на Карі, в Якутську. Повернувшись із заслання (1898), відійшов від політичної діяльності. Спогади були видані 1928 року.

Костенко Михайло Іванович (?, містечко Великі Будища Зіньківського повіту - ?) – юрист, син священика. Був військовим слідчим у Полтаві, членом військового суду в Сибіру. Під час війни на Далекому Сході – голова військового суду в Порт-Артурі. 1912 року був прокурором Київського військового суду. Автор книги «Облога і взяття фортеці Порт-Артура».

Косюра Василь Іванович (~1832, м.Зіньків – 07.02.1904, х.Величків Ковалівської волості) – меценат. Брав участь у Кавказьких війнах, майор у відставці. Залишив 10 тис. рублів на побудову гімназії в Зінькові. 2 жовтня 1906 Зіньківські земські збори прийняли цей дар і клопоталися про відкриття гімназії в місті.

Крамаренко Іван Васильович (початок ХІХ століття, Великі Будища Зіньківського повіту – 01.08.1883, м.Переяслав) – протоієрей, син священика. 1829 року – священик у селі Глинському на Зіньківщині, потім переміщений на службу до Переяслава. Автор краєзнавчих оповідей про церкви Переяслава, побут переяславських семінаристів та ін. Проповіді друкувалися в журналі «Странник»

Курдиновський Василь Григорович (12.08.1871, с.Лютенські Будища – 1912, м.Кишинів) – український педагог, історик. Навчався в Полтавському духовному училищі Полтавської семінарії, закінчив 1895 року Петербурзьку духовну семінарію. Працював учителем у Полтаві. 1896 року призначений у Кишинівську духовну семінарію. Друкував історичні розвідки про сільські церкви.

Лихопій Филон (?-?) – український військовий діяч. Кошовий отаман (1687), полковник запорозького козацтва. У 1697-1709 був опішнянським сотником.

Луб’яновський Федір Петрович (9.08.1777, с.Млини Опішнянської сотні – 03.02.1869, м.Санкт-Петербург) – сенатор, літератор, мемуарист. Отримав ґрунтовну освіту в Харківському колегіумі та Московському університеті. Під час навчання в Москві зблизився з масонськими колами. Мандрував країнами Європи, займався перекладацькою та письменницькою діяльністю. Займав чиновницькі посади. 1819 року став пензенським губернатором, 1831 – подільським. 1833 року призначений сенатором.

Дійсний член Російської Академії наук, почесний член Московського університету, першопристуній сенатор, дійсний таємний радник. Літературні твори: «Путешествие по Саксонии, Австрии и Италии в 1800, 1801 и 1802 гг.», «Воспоминания» та ін.

Нагороджений орденами св. Анни І ступеня, св. Володимира І та ІІ ступенів, Білого орла, св. Александра Невського.

Ляшевецький (Кирило, єпископ) Федір Олександрович (1720, Опішня – 14.05.1770, м.Чернігів) – церковний діяч. Намісник Троїце-Сергієвої Лаври (1753), архімандрит Новоспаського монастиря (1758), єпископ Воронезький (1758), єпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський (із 1761 до смерті).

Остапенко Олександр Петрович (1854, м. Зіньків – після 1912) – ветеринар, медик, громадський діяч. Дисертації – «Запліднення у світі тварин», «Озон по відношенню до організму тварин» (1876); автор інших наукових праць з ветеринарії, перекладав із французької посібники з ветеринарії. У Харківському ветеринарному інституті послідовно отримав спеціальність лікаря-ветеринара з відзнакою, потім – приват-доцент, магістр ветеринарних наук, доцент інституту, екстраординарний і ординарний профессор, заслужений професор. Директор Харківського ветеринарного інтситуту (1906-1912). Із 1892 року, за пропозицією Харківського міського правління, – завідувач ветеринарної частини боєнь. Після закінчення курсів на медичному факультеті Харківського університету здобув спеціальність лікаря (повітовий лікар). Тричі був обраний гласним Харківської міської думи, голова і член багатьох підготовчих і виконавчих комісій.

Павлов Петро Петрович (1841, с. Заїченці – після 1914) – член другої Державної Думи (з 20 лютого по 3 червня 1907). Із потомственних дворян, син майора; дійсний статський радник. Із 1866 – на службі при Полтавській Палаті кримінального суду. У передреволюційні роки – товариш голови Лубенського окружного суду.

Петров Василь Васильович (?-1889) – голова Іркутського губернського правління. Із дворян Зіньківського повіту, дійсний статський радник. Був членом Полтавської Губернської Земської Управи. Із Сибіру перейшов віце-губернатором у Мінськ, потім – у Вільно (Вільнюс)

Посяда Іван Якович (Пасяда, Посяденко; 28.03.1823, м. Зіньків – 12.10.1894, м. Коростишів (нині – Житомирська область) – український громадський і культурний діяч, педагог. Із 1843 року навчався на філософському факультеті Київського університету. Навесні 1846 року вступив до Кирило-Мефодіївського товариства, належав до його революційно-демократичного крила, очолюваного Т.Г.Шевченком. 1847 року заарештований і засланий до Казані. Протягом 1847-1849 років навчався в Казанському університеті. У 1849-1856 роках працював урядовцем у Рязані, Петербурзі. Із 1865 року – на педагогічній роботі в Петербурзі, Києві, Коростишеві.

Присецький Іван Миколайович (1858, містечко Ковалівка Зіньківського повіту – 1911) – поміщик Зіньківського повіту, член першої Державної Думи. У молодості відбув 2 роки тюремного ув’язнення, потім – 5 років сибірського заслання. Був губернським і повітовим гласним, багато працював на користь земства.

Ромашкевич Олександр Дмитрович (07.11.1861, м.Зіньків – після 1912) – ротний командир Полтавського кадетського корпусу. Надрукував «Матеріали для історії Полтавського кадетського корпусу» у 8 випусках.

Саранчов Євграф Семенович (1850-?) – інженер-генерал, командир 19 армійського корпусу. Із землевласників Більської волості. Брав участь у Хівинській експедиції та російсько-турецькій війні. Служив у Болгарії та на Кавказі. У 1899-1905 роках – начальник інженерної академії, до 6 жовтня 1906 – начальник 23 піхотної дивізії. Часто друкувався в «Военном сборнике». Тематика праць – військова фортифікація, тактика, саперна справа.

Стороженко Олексій (Олекса) Петрович (12.11.1806, с. Лісогора Борзненського повіту Чернігівської губернії – 06.11.1874) – літератор, державний службовець, музикант, скульптор. Із дворян Зіньківського повіту. Учасник турецької кампанії, де отримав поранення, Георгіївський кавалер. 1831 року брав участь у придушенні польського повстання. У Бресті був предводителем дворянства й головою з’їзду мирових судів. Автор 14 творів російською мовою, 26 – українською («Українські оповідання»). За скульптурні твори нагорожений медаллю Академії мистецтв, удостоєний звання академіка за проект пам’ятника Нестору-літописцю.

Тереховський Мартин Матвійович (1740, с. Велика Павлівка –02.07.1796, Петербург) – лікар і натураліст. Навчався в Київській академії (1753-1763), в медичній школі при Петербурзькому генеральному сухопутному госпіталі (1763-1765), в Страсбурзькому університеті (1770-1775), де 1775 року захистив дисертацію. Із 1777 року викладав фармакологію в медичній школі при Кронштадтському морському училищі, з 1779 року – анатомію та ботаніку в медичній школі при Петербурзькому генеральному сухопутному госпіталі. Із 1783 року – професор і директор Петербурзького ботанічного саду. 1796 року склав каталог рослин цього саду. Автор поеми «Користь, яку рослини смертним приносять» (1796). Учасник реформи медичної освіти в Росії

Терещенко Костянтин Власович (XVIII cт., м. Зіньків) – лікар. Пожертвував свій двір із приміщеннями для облаштування в Зінькові ремісничої майстерніТерещенко Олександр Власович (1806, м. Зіньків – 21.02.1865, м. Зіньків) – російський і український етнограф, археолог і літературознавець.

Головні праці Олександра Терещенка: «Быт русского народа» (1848; чимало українського матеріалу), «Очерки Новороссійского края» (1854), «О могильных насыпях и каменных бабах в губерниях Екатеринославской и Херсонской». Був одним із перших біографів І.Котляревського («Основа», 1861, кн. 2).

Уралов Микола Якович (?-?) – видний церковний і суспільний діяч, заслужений протоієрей, син священика із дворян Зіньківського повіту. Був священиком у Сідаківці Полтавського повіту, Лубнах, Ромнах, Решетилівці. У 1890-1899 роках – настоятель Полтавського кафедрального собору, потім – настоятель Стрітенського храму. Редактор офіційної частини «Полтавських єпархіальних відомостей» (1887-1912), депутат від духовенства в міській думі (1893-1911), із 1887 – член правління єпархіального церковно-свічного заводу та ін. Опікувався церковно-приходськими училищами.

Фіялковський Назарій Федорович (1871, Опішня – після 1912) – літературознавець, публіцист, церковник. Закінчив Полтавську духовну семінарію, Петербурзьку духовну академію. Викладав російську мову в Полтавському духовному училищі та історію літератури в Полтавському жіночому інституті. Тематика опублікованих праць – творчість російських і українських письменників, духовність і етика та ін.

Холодний (Гриценко) Федір Федорович (близько 1814, с. Глинське – близько 1882) – український кобзар. У 13-річному віці осліп. Мав бандуру із 45 струнами. За свідченнями кобзарів-сучасників, не було рівного йому щодо експресії співу й краси гри на бандурі. Репертуар складали українські народні пісні й псалми, а також 7 дум («Івась Коновченко, Вдовиченко», «Сестра і брат», «Бідна вдова і три сини» та ін.). Думи, пісні й псалми від Холодного записував у 1885-1886 роках П.Мартинович.

Холодовський Михайло Іванович (XVIII ст.) – із дворян Зіньківського повіту. Художник-пейзажист. Експонувався з 1886 року на виставках товариства пересувних виставок.

Хорват (?-?) поміщик Лохвицького й Зіньківського повітів. Продав свій маєток за 200 тис. рублів і заповів його Приказу суспільного призріння на благодійні справи.

Хромий (Черкашенін) Лесько (1630-і, Опішня – 1670-і, Подоння) – сподвижник і побратим Степана Разіна. 1669 року приєднується до військ Разіна. 1970 року здійснює успішний похід на Слобожанщину, в результаті якого кількість його військ зросла вдесятеро. Пізніше загін Леська було розбито в урочищі Красний Пришиб на Сіверському Дінці, його сина було страчено. Загинув у результаті міжстаршинських усобиць.

Шумлянський Олександр Михайлович (1748, с. Малі Будища – 25.06.1795, м. Москва) – лікар-учений, медичний діяч, засновник гістологічної науки в Росії.

Закінчив Київську Духовну Академію й до 1773 був перекладачем у Московському державному архіві. Закінчив медичну школу при Петербурзькому адміралтійському шпиталі (1776). Захистив у Страсбурзькому університеті дисертацію про будову нирок (1782). 1784 року обраний почесним членом Медичної Колегії. Професор вищих медичних шкіл у Петербурзі й Москві, де керував організацією медичної освіти. Автор низки праць, у тому числі книги «Мнение одного истиннолюбца о поправлении наиполезнейшей для людей науки».

Шумлянський Павло Михайлович (1750, с.Малі Будища — 1824, м.Харків) – лікар-хірург, фармаколог, діяч медичної освіти, брат Олександра Шумлянського. Закінчив медичну школу при Петербурзькому геншпиталі (1774), військовий лікар; дальші студії відбував у Страсбурзі (1784—1789), де захистив дисертацію про головну причину місцевого запалення (1789); професор анатомії та хірургії у Петербурзі й Москві; перший професор хірургії та декан медичного факультету Харківського університету (з 1805). Павло Шумлянський склав проект реорганізації медичної освіти (1798) та організував за ним навчання на медичному факультеті в Харкові. Праці присвячені вивченню лікувального діяння води (1792), мінеральних вод на Полтавщині (1806, 1809), протипожежної допомоги (1805), вивихів суглобів (1820) тощо.

Яковлєв Михайло Олександрович (?-16.12.1903, м. Полтава) – меценат. Син особистого дворянина Зіньківського повіту. Був присяжним повіреним, гласним міської думи й директором Александринського притулку. Заповів величезні суми грошей різним установам Полтави та найбіднішим прошаркам населення міста.