Середа, 30.11.2022, 07:47
Вітаю Вас Гість | RSS

КЗ "Зіньківська публічна бібліотека ім.В.Г.Короленка" виконавчого комітету Зіньківської міської ради

Меню сайта
Наш опрос
Оцініть цей сайт
Всього відповідей: 76
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Наша адреса:
Україна, Полтавська область, м. Зіньків, вул. Соборності 2
тел. 3-10-73
Cайт 

Блог ЗПБ (Головна) 

Е-mail 
zinkivcrb@gmail.com

Сучасна бібліотека


Правовий вісник



2021

Лицар української словесності

Шановні користувачі!

Представляємо вашій увазі першу публікацію краєзнавчої онлайн світлиці Зіньківщини, в якій ви матимете змогу знайомитися з цікавими фактами про визначні постаті нашого краю, людей, які своїми непересічними талантами прославили Зіньківщину далеко за її межами.

4 березня виповнюється 95 років від дня народження нашого земляка – літературознавця, критика, члена Спілки письменників України, викладача Ніжинського педагогічного університету, уродженця  села Велика Павлівка Павла Олександровича Сердюка.

 

 

Народився Павло Сердюк в родині хлібороба. Був відмінником навчання. Перед війною, втратив матір. Після війни працював у колгоспі будівельником, конюхом, орачем, косарем, обліковцем, бригадиром.

Влітку 1946 року вступив на заочне відділення Гадяцького педучилища, учителював у селах району, завідував початковою школою, знову працював у рідному селі як фахівець української мови і літератури, сількор районної й республіканської преси, редактор і диктор місцевого радіомовлення.

Павло Олександрович був літературознавцем, критиком широкого діапазону, добре розумівся на всіх жанрах красного письма  та поезію любив найбільше.

Здебільшого гарячий, часом нестримний,  одначе не втрачав внутрішньої рівноваги, його висновки і оцінки ніколи не були скороспілими і невиваженими.

Доцент Ніжинського педінституту, член національної спілки письменників України, лауреат премії ім. М. Коцюбинського – це далеко не повний перелік його службових  і творчих регалій. Поряд із десятками вагомих  публікацій у періодиці, Сердюк випускав грунтовні книги, які користувалися популярністю серед науковців, студентів і читацького загалу.

З 1954 по 1960 рік навчався у Харківському державному університеті, одночасно працюючи вчителем української мови та літератури в рідній школі, а з 1965 року – викладач Донецького університету, згодом Уманського педінституту. А ще згодом – доцент кафедри української літератури Ніжинського педінституту ім.Миколи Гоголя. Понад десятиріччя керував молодіжною літературною студією інституту.

«… Йшло засідання літературної студії Харківського університету. І при обговоренні творчості початківців найактивніше виступав П.Сердюк. Керівник студії В.Воянович і провідний харківський критик Г.Гейфандбейн схвально вигукнули:

  • Молодець Павло! Критиком тобі бути обов’язково!
  • А він вже друкує свої рецензії на книги – повідомив один з літстудійців...».

З критичними статтями, рецензіями почав виступати в періодичній пресі ще в студентські роки. В республіканських газетах та журналах  друкувався з 1961 року.

А через два роки читачі радо зустріли першу книгу нашого земляка - літературно-критичний нарис «Платон Воронько» (1963р.)

В 1970 році виходить його нова книга «Людина в поемі», яка вразила читачів своєю простотою і емоційністю.

З під його пера вийшло більше 150 критичних та науково-методичних статей.

Павло Сердюк умів про найскладніші речі говорити в дусі вільної, інтимної бесіди  і це робить його статті зрозумілими кожному читачеві.

Багато робив наш земляк по виявленню і вихованню обдарованої літературної молоді. Чимало вихованців літературної студії Ніжинського педінституту, якою він керував, стали професійними письменниками.

Ім’я Сердюка часто звучить на літературних вечорах, його вшановують ветерани і юнь. Цілком закономірно, адже Павло Олександрович був надчудовим камертоном літературного життя, не терпів брехні, фальші, він утверджував світлі ідеали Добра і Справедливості.

Помер Павло Олександрович Сердюк 5 квітня 1999 року, похований на Савському цвинтарі в Ніжині.

Такий він, наш земляк. Талановитий літературознавець і педагог, наставник і друг тих, хто закоханий у художнє слово.

 

                                                                                   Матеріал підготували працівники Великопавлівської бібліотеки-філії  

 

Рідний голос з далекого континенту

Літературна замальовка до 90-річчя від дня народження Лесі Богуславець (Ткач), письменниці української діаспори

Леся Богуславець (23 червня 1931, м. Зіньків, Полтавська область) – псевдонім української письменниці Олександри Ткач, доньки письменника та видавця Дмитра Нитченка та мати перекладача та видавця Юрія Ткача.

Олександра Ткач народилася в 1931 році в м. Зіньків Полтавської області, навчання розпочала в Харкові. З родиною в 1943 році емігрувала до Німеччини, закінчила українську гімназію в Еттлінгені. У 1949 році переїхала до Австралії, поселилася в Мельбурні, працювала у шпиталі, потім на фабриці. З 1978 році працює в українському відділі австралійського державного радіо SBS в Мельбурні, з 1989 року очолює українську програму радіостанції SBS у Мельбурні. З 1996 році член Спілки письменників України, член літературно-мистецького клубу імені В. Симоненка в Австралії. Лауреат літературної премії «Тріумф» (2001).

Леся Богуславець з теплотою згадує своє дитинство у довоєнній Полтавщині:

«…батько возив мене у Полтаву до сестер моєї бабусі, із них одна мала прізвище Богуславець, воно для мене стало символом України, і це мої найдорожчі спомини. У Харкові ми жили в інших умовах – три будинки разом, у дворі не було жодної рослинки. А тут мене вели за Полтаву, ми йшли в поле, мені подобалося тут усе».

У роки війни вдалося перебратися до малої батьківщини батька, де вражало все:

«Та найбільше мені подобалося село, і коли голод став дуже дошкуляти, батько відвіз мене й маму в Лютенські Будища. Домовився зі старостою села, щоб нам дали хату. Хата, яку нам дали, була під залізним дахом, а так усе було сільське – піч, припічок… Мені дуже подобалося там жити. Ми мали город, садок, неподалік текла річечка… Я бачила, як жінки вибілювали на сонці полотно, розіславши перед хатами білі доріжки, я ходила з жінками на поле збирати колоски. Селяни тоді не мали фабричного одягу, носили те, що самі шили. На щодень були чорним вишиті сорочки, дерги, кожухи… До морозів ходили босі. Та коли наставала неділя, дівчата, і я з ними, вдягали гарну народну ношу. Кожна дівчина в селі вміла вишивати. А як вони співали!».

Та все ж більшість свого свідомого життя Леся Богуславець провела на чужині, що наштовхувало письменницю на роздуми:

«Я не раз думала, де б мені краще і щасливіше жилося – на рідній землі чи в еміграції. Але де б ми не були, ми завжди були в Україні».

Твори письменниці Олександри Ткач, які вона видає під псевдо Леся Богуславець, спрямовані на пізнання життя та психологію українців Австралії.

Психологічний аналіз епістолярної спадщини Лесі Богуславець
дає можливість прослідкувати чинники формування сімейних цінностей письменниці (війна, постійні переїзди, еміграція, зміна культурного та соціального середовища, адаптація тощо). За відгуком самої письменниці, негаразди ззов­ні внутрішньо зміцнили та згуртували її сім’ю. «Якщо проблему можна вирішити за допомогою родини, я певна всі допоможуть»,
- стверджує О. Ткач.

…Уявімо цю світлу особу, що ось уже стільки десятиліть живе в Австралії з поглядом, зверненим на Україну. Бо ця людина, мовлячи словами Лесі Українки, в серці має те, що не вмирає…

 

 

Розтоптана доля – нескорена душа

Інформаційний дайджест до 70-річчя від дня смерті Остапа Вишні (П.М.Губенка), українського письменника, сатирика, гумориста

«Мабуть, з часів Котляревського не сміялася Україна таким життєрадісним, таким іскрометним сонячним сміхом, яким вона засміялася знову у прекрасній творчості Остапа Вишні», – писав Олесь Гончар. Справді Остап Вишня – гуморист і сатирик для мільйонів читачів. Він зміг у мудрих і працьовитих, дотепних і кмітливих, щирих і безпосередніх героях своїх творів утілити риси характеру українського народу, передати його ментальність. Тому багато струн людської душі торкало й торкає вишнівське мудре, щире, дотепне слово.

Лагідна усмішка, мудрі очі. В них випромінюється добра і весела душа життєлюба, гуманіста, бійця. «Для мене Остап Вишня, – пише Олесь Гончар, – це насамперед виняткова душевна делікатність, чулість, ласкавість».

Остап Вишня – один із найвизначніших представників української сатирично-гумористичної літератури. Над робочим столом письменника висів аркуш паперу, що мав заголовок: «Мої «друзі», будь вони тричі прокляті». У цій напівжартівливій пам’ятці викладалася його програма.

Павло Михайлович Губенко (літературний псевдонім – Остап Вишня) народився 15 листопада 1889 року на хуторі Чечві поблизу містечка Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині у незаможній багатодітній родині. Михайло Кіндратович, батько майбутнього письменника, довго ніс осоружну царську службу-муштру. Нарешті звільнився. Але де ж притулок знайти? У пошуках роботи опинився аж тут, у хутірці з химерною назвою Чечва. Найнявся служити в маєток поміщиці-німкені фон Рот. Зустрів таку ж, як і сам, роботящу та дотепну на слово дівчину – невдовзі Параска Олександрівна Балаш стала Михайловою дружиною. Обоє любили жарти, щиро кохались у піснях. У гуморесці «Моя автобіографія» Остап Вишня підсумовує: «А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі. За двадцять чотири роки спільного їхнього життя, як тоді казали, послав їм господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись милосердному. Почав, значить, я рости. – Писатиме, – сказав якось батько, коли я, сидячи на пiдлозi, розводив рукою калюжу. Справдилося, як бачите, батькове пророкування. Але нема де правди діти, – багацько ще часу проминуло, доки батькове віщування в життя втілилося».

Діти в родині Губенків з малих літ привчалися до роботи, знали, як видно із спогадів самого письменника, і нестатки, і злидні. Родина Губенків жила дружно, гумором переборювала негаразди, яких немало випадало на долю простих, малограмотних, а частіше зовсім не грамотних селян-хліборобів. Старші допомагали меншим у проходженні всіх перипетій селянського життя.

Павлові належало пройти навчальні класи наприкінці XIX століття. Десь за три роки хлопець закінчив місцеву початкову школу, потім батько віддав його до двокласної школи в містечку Зіньків. Зіньківську школу Павло закінчив у 1903 році, отримавши свідоцтво, що давало право зайняти посаду поштово-телеграфного чиновника. Але куди там до чиновництва, коли, як мовив Остап Вишня, йому тоді «тринадцятий минало»? Розважливим було і батьківське резюме: рано хлопець закінчив науку, малий ще, вчити треба далі, а дома ще дванадцятеро дітей… Павлові хотілось вивчитись «на вчителя», він просив віддати його до Глухівської вчительської семінарії, та для здійснення цього бажання потрібні були кошти. І мати повезла «Павлушу до Києва, у військово-фельдшерську школу, де вже рік вчився найстарший брат Василь». Учились тут хлопці на казенний кошт, тому що батько був старий солдат-унтер. Неохоче складав іспити Павло в цю школу, але склав їх блискуче… Закінчивши у 1907 році військово-фельдшерську школу, Павло Губенко працює фельдшером, активно займається самоосвітою. А 1917 року вступив на історико-філологічний факультет Київського університету.

І ось 22 липня 1921 року в газеті «Селянська правда» №334 була надрукована гумореска «Чудака, їй богу!». Під нею вперше стоїть підпис: Остап Вишня. А після цього, як згадує письменник, «пішло та й пішло». Фейлетони, гуморески й усмішки Остапа Вишні друкувалися в газетах «Вісті», «Селянська правда». Писав Павло Михайлович швидко, легко, дотепно. Його твори перекладаються російською, білоруською, єврейською мовами.

Та в грудні 1933 року Остапа Вишню спіткало велике лихо. За брудними наклепами його було звинувачено в «українському буржуазному націоналізмі», оголошено ворогом народу і на 10 років вислано в сталінські табори. І Остап Вишня зник у таборах Печори. Дружина і дочка поїхали за ним, але їх завернули назад до Архангельська. Довгі-довгі роки вони розшукували і чекали чоловіка й батька. Сімейна пам’ять зберегла два епізоди, коли Остап Вишня дивом врятувався від розстрілу там, у білій німотності. Перший раз люта сніговиця затримала етап у дорозі до табору, з якого не поверталися. А коли добрели туди, новий комендант не прийняв «заключенних», або зеків, як їх іще називали, пославшись на те, що все попереднє табірне начальство розстріляне. Вдруге – конвоїр упав на півдорозі від гострого приступу апендициту, і фельдшер Губенко та ще один з приречених дотягли його і гвинтівку до табору. «І це вороги народу?» – мовив сам собі комендант і відправив обох на полегшені роботи.

3 грудня 1943 року Остап Вишня повернувся із небуття і продовжив літературну діяльність. Важко було Остапові Вишні продовжувати свою іскрометну творчість, не було сил ні фізичних, ні духовних. Та все ж 26 лютого 1944 року в газеті була надрукована усмішка «Зенітка». У 1944-1956 роках Остап Вишня створює «Мисливські усмішки», у яких розкрита краса людської душі та природи. З великою любов’ю письменник змальовує пейзажі – живі, чарівні, сповнені руху, змін, оновлення, іноді сумних настроїв.

Остап Вишня у найскладніших умовах ніколи не втрачав віри в людину, в її душевну красу, творчу вдачу. Павло Михайлович любив природу, шанував, знав, і, що найголовніше, відчував народну пісню, дотепність та гумор. Несхибним орієнтиром для Остапа Вишні було велике і високе поняття – народ. Думою про нього надихалась і окрилювалася письменникова творчість. «Який я був би щасливий, – занотував Остап Вишня в 1949 році в щоденнику, – якби своїми творами зміг викликати усмішку, хорошу, теплу усмішку, у народу! Ви уявляєте собі: народ радісно усміхнувся! Але як це трудно!» Читаючи Остапа Вишню, народ і усміхався і сміявся, і повнився радістю та гордістю, і сумував, і печалився, і обурювався – багатьох і багатьох струн його душі торкалося вишнівське людяне, мудре, гостре і ніжне слово.

28 вересня 1956 року перестало битися серце письменника. Але з життя він пішов тільки фізично, навічно залишившись у ньому своїми безсмертними творами. На творчій спадщині з вишневого кореня Остапа Вишні виросла ціла плеяда відомих гумористів-сатириків: Олександр Ковінька, Дмитро Білоус, Павло Глазовий, Юрій Кругляк.

 

 

Я буду славити рідний край

Літературний анонс

 

Душа моя не вмре ніколи,

Якщо не пустять мене в рай

Я стану Явором у полі,

В блакитнім-сонячнім роздолі

І буду славить рідний край

                                                                             І. Цюпа.

 

В ці дні золотої осені, а саме 29 жовтня виповнюється 110 років від дня народження письменника-земляка Івана Антоновича Цюпи.

Він пройшов крізь грози і райдуги, колючі терни і рокіт синього моря, мужнім вершником промчав на крилах своїх весен назустріч долі й засвітив вічний вогонь свого янтарного літа, під вітрами часу не вгас, задзвеніли у його серці голоси епохи.

Іван  Цюпа прийшов  у  літературу, як  і  багато  хто  з  його  перевесників, кому  випало  пережити  «етапи  великого  шляху» - революційні  часи, індустріалізацію, колективізацію, страховіття  Голодомору  й  нечуваних  репресій  «під  проводом  Леніна-Сталіна», а  ще – війни  й  повоєнне  відродження. Все  це  не  могло  не  позначитися  на  його  творчості. А  писати  Іван  Цюпа  почав  ще  школярем. Його  замітки  не  раз  зустрічалися  і  в  районній, і  в обласній  газетах, і навіть  у  столичному  піонерському  виданні  «На  зміну», де  він  тоді  друкувався  поряд  з  такими  в  майбутньому  знаними  майстрами  слова, як  Олесь Гончар, Михайло  Стельмах, Іван  Нехода, Валентин  Бичко, Леонід  Новиченко  та  іншими.                                                       

Не  творити  юнак  просто  не  міг, бо  був  щедро  наділений  іскрою  Божою. Його  творчу  уяву  живили  блакитні  полтавські  небеса, тихі  води  Грунь - Ташані, що впадає  в  річку  Псел, золото  пшеничних  ланів  і, безперечно, біла  селянська  хатина  батьків-незаможників, яка  була  для  нього  найдорожчим  прихистком  і  оберегом, в  чому  він  трепетно  зізнався  вже  на  схилі  літ  у  новелі «Ода  рідній  хаті». Але   це  буде  потім. А  до  цього  він, селянський  син  із  мальовничого  села  Бірки  Зіньківського   району  на  Полтавщині, пройшов  вишкіл  у  сільськогосподарській  профтехшколі, Українському  Інституті  журналістики  в  Харкові, працював  в  районній  газеті  і в газеті  обласній «Більшовик  Полтавщини». У  воєнні  роки  працював  кореспондентом  на радіостанції  імені  Т.Г.Шевченка, що  розташувалася  в  Саратові  й  вела  передачі  для  населення  тимчасово  окупованих  територій  України. Писав  оповідання, новели, вірші, уславляючи  в  них  бійців  фронту  і  тилу. Грізного  1943-го його  прийняли  до  лав  Спілки  письменників  України. Однак  першу  збірку  оповідань  «Чотири  вітри» він  видав  лише  1946  року.

Тема  героїки, всенародного  подвигу  піднімалася  письменником  ще  не  раз. Але  не  менше  його  хвилювала  й  проблематика, повязана  з  пореволюційним  та  повоєнним  селом, що  знайшло  своє  глибинне  відтворення  у  романах  «Грози  і  райдуги», «Вічний  вогонь», «Краяни», «На  крутих  поворотах», «Дзвони  янтарного  літа», повістях. У  них  він  признається  в  любові  до  рідної  землі, що  стала  головною  героїнею  його  книжок, закликає  бережно  ставитися  до  неї, до  краси  й  чистоти  довкілля, а  відтак  і  до  чистоти  душі  людської.

Твір  «У  пазурах  єжовщини» не  можна  читати  без  болю  в  серці. Й  не  дивно, адже  автор  описав  гнітючу  правду, яку  бачив  на  власні  очі.

Мандруючи   селами,  Іван  Цюпа    зібрав  чимало  документальних  свідчень  з  уст  людей, котрі  пережили  Голодомор  32-33 років. Цією  темою  письменник  зацікавився  ще  задовго  до  того, як  про  неї  вголос  заговорили  в  Україні. Про  це  його  остання  книга  «Ненаситні   жорна».

За  своє  життя  Іван  Цюпа  написав  багато – романів, повістей, оповідань, документалістики. Хоча  починався  він  з  поезії . Іван Антонович  кохався   в  поетичному  слові. Вірші  друкувалися на  сторінках  періодичних  видань  та  зібрані  в  книзі  «Терпка  живиця».

Драматична  поема  «Зачарованої  ночі» - як  пісня. Вона – як  дивний  сплав  досвіду  прозаїка  і  дару  поета. Цей  твір  сприймається  як  барвистий  калейдоскоп, як  дивовижне  мереживо  фантастичного  і  реального, фольклорного  і  життєвого, відчутного  на  дотик  зачарованого  серця.

Устами  одного  зі  своїх  героїв  він  і  сьогодні  звертається  до  кожного  з  нас: « Живи  чесно  й  будь  правдивим  із  самим  собою. Іншим  прощай  багато, собі – нічого. І ще  вмій  піднестися  над  усім  звичайним, буденним  і  навіть  у  стоячих  озерах  зумій  побачити  золотий  диск  сонця».

У  цих  словах  він  увесь – сумлінний  і  чесний  трудівник  на  ниві  художнього  слова, лауреат  Шевченківської  премії, вірний  і  відданий  син  України. Невтомне  серце  Івана  Цюпи  спинилося 19 березня 2004 року, а  його  найкращі  книги  продовжують  жити  й  бентежити  людські  серця.

 

 

Чи я побачу тебе, отчий краю?

Поетичні пекторалі до 120-річчя від дня народження Михайла Ореста (Зерова), українського поета зарубіжжя

 

Михайло Орест український поет, перекладач, педагог, брат літературознавця, поета, перекладача Миколи Зерова та ботаніка Дмитра Зерова. Справжнє ім'я поета Михайло Костьович Зеров. Народився 27 листопада 1901 року у Зінькові.

Михайло Орест закінчив Київський інститут народної освіти, вчителював. З 1924 року жив у Києві. Ще замолоду цікавився східною, передовсім індійською, філософією, буддизмом, що відбилося в настроях його поезії. За життя в Україні оригінальних віршів не публікував, хоча писав їх із студентських років. Двічі заарештований, був у таборах та на засланні. Під час війни потрапив у полон, опинився у Вінниці, потім у Львові, далі в таборі біженців у баварському місті Авгсбурзі. У цьому місті Орест прожив усе своє подальше життя і пішов у засвіти.

До початку Другої світової війни ніхто ніде не чув про поета Михайла Ореста, хоча чоловікові, який прийде до читача з цим іменем, уже добігало сорока. Поетичну творчість Орест розпочав ще студентом Київського інституту народної освіти. Вперше його твори вийшли друком лише 1942 року. Продовжуючи традиції поетів-неокласиків, Михайло Орест створив справжні зразки високої поетики.

Літературний доробок Ореста складається з п’яти поетичних книжок: “Луни літ” (Львів, 1944)<

Вход на сайт
Поиск
Календарь
«  Листопад 2022  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930